“Ще не вмерла” – польський поет написав про Україну

Українським дослідникам вдалося віднайти фрагмент історичної листівки початку ХХ століття. На ній відозва до українського народу поляка Людвіка Томанека написана ним на захист ідентичності української культури. Документ є важливим історичним артефактом, оскільки доводить, що між поляками та українцями в період наростання націоналістичних ідей існували не лише етнічні протиріччя, а й були присутні добрі добросусідські відносини та повага до власного історичного вибору.

Історичний контекст

Західні землі сучасної України на початку ХХ століття були поділені між Австро-Угорською та Російською імперіями. Ситуацію ускладнювало й те, що управляли українськими землями у складі Великої Австрії – поляки, які завжди вважали ці землі своїми.

Влітку 1914 року ці землі стають ареною військового спектаклю Першої світової війни. А вже 4 вересня того ж року російські війська входять до столиці Галичини – міста Львову. Майже відразу в хід йде головна пропагандистська зброя розбрату – мова. Вже за тиждень перебування в місті чи то визволителів, чи то окупантів зникає майже все українське. Солов’їна оголошена мовою ворожої агентури і за таким вочевидь надуманим звинуваченням закриті – друкарні, газети, бібліотеки та книгарні.

Втім, нав’язування власних поглядів і способів їх сприйняття – мало зворотній ефект. Українців Галичини об’єднав новий ворог, яким себе чітко тепер окреслила Російська імперія.

Український поляк – польський українець

Поляк за походженням – Людвік Томанек (Ludwik Tomanek) народився в червні 1891 року в католицькій родині села Долини, що на Львівщині. Дитинство і юність письменник провів на українській Галичині. Надалі переїхав до Кракова, де працював і викладав в місцевому університеті.

У червні 1915 року, коли після затяжних боїв російська армія полишила Львів, Людвік разом із сотнями українців, поляків, німців, угорців, євреїв вийшов на головну площу міста – Ринок, щоб почути головну новину: “Засяяло знову до нас сонце свободи. Вернулась до нас можливість говорити рідною мовою і віра наших батьків!”.

Влада австрійського цісаря по поверненню до міста відмінила всі накази і розпорядження російської військової комендатури. А отже, львів’яни всіх національностей багатонародної імперії змогли повернутися до звичного життя – вивчати в школах, читати книги і обговорювати останні новини зручною для себе мовою.

Наростання напруги

Відхід з Галичини росіян неабияк сприяв національно-патріотичному піднесенню українців Галичини. Українці вперше за довгий час відчули, що тепер можуть самостійно бути рушієм власних державотворчих процесів.

22 червня 1915 року було навіть створено Комітет Українців Львова, який очолив українець, що народився на Львівщині – письменник Андрій Чайковський. Однак, вітер нових змін торкнувся й польського народу, що компактно проживав у Львові. Почали створюватися нові пропольські національно-патріотичні організації, гуртки ба навіть протовійськові формування.

Все це говорило лиш про одне – нової міжетнічної конфронтації багатонаціонального міста не уникнути. А отже, давно замирене питання “Чий є Львів?” знову постане неабияк гостро.

Ідентичність на основі взаємоповаги

Цей час став непростим для багатьох львівських родин. Доходило й до такого, що батько був єврей, мати – вважала себе українкою, а син називав себе поляком. Все було дуже тісно переплетено в місті з понад семисот річною історією.

У цей непростий час поляк Людвік Томанек, натхненний прагненням українців до власної свободи, пише вже згаданий вірш-відозву “Nie Zginela” (“Не вмерла” – укр.), яка потрапляє на польські листівки! У поетичних рядках автор згадує нелегку боротьбу українського народу за незалежність та шанує нову українську державу, яка вже невдовзі має постати від Карпат до Криму:

“І слава не загинула! Братове,
Це ж вам і нам ява багрянорода.
Пора невольницькі зірвать закови!
Велика націє! Іде Твоя Свобода!”

У 2017 році фрагмент листівки з відозвою потрапляє до рук вже відомого вітчизняного поета і дипломата – Дмитра Павличка. Поетичний твір польського митця настільки вразив Дмитра Васильовича, що той вирішив одразу його перекласти українською. Про це написало українське видання в Торонто (Канада) “Новий шлях”.

Не вмерла

О, ще не вмерла слава України!
Земля велика, сильна і вродлива
Часи згадала шаблі й карабіна,
Коли на битву йшла, немов на жнива;
Рум’янець встиду на обличчі грає,
І жаль пече за давньою добою,
Коли історія в її багатім краї
Писалася мечем на полі бою.

Не згинула, не вмерла Україна,
Хоч цар її тяжким батогом крає,
Хоч голос закатованого сина
Задавлений – він є, не помирає…
Даремно кат побільшує офіри —
Даремно будить злоби завірюху —
Уб’є він плоть, але не знищить віри,
Зрубає тіло – не зрубає духу.

О, ще не вмерла мати Україна!
Ця пісня лине від Карпат до Криму,
Несе її Дніпрова хвиля синя,
Зоря підносить в далеч непрозриму.
І слава не загинула! Братове,
Це ж вам і нам ява багрянорода.
Пора невольницькі зірвать закови!
Велика націє! Іде Твоя Свобода!

Людвік Томанек (Ludwik Tomanek) // переклад: Дмитро Павличко